130 років від дня народження Василя Хмурого (Бутенка)

У Василя Хмурого було чимало талантів, доля обдарувала його спілкуванням із багатьма відомими українцями, водночас наділивши пекельними випробуваннями, які він відчайдушно намагався подолати, однак не зміг уникнути трагедії, що спіткала покоління учасників Перших визвольних змагань.

Народився Василь Онисимович Бутенко 1896 року у с. Рашівка Гадяцького повіту в багатодітній селянській родині Онисія Івановича та Єфросинії Митрофанівни Бутенко. Освіту здобував у Великосорочинській учительській семінарії. У 1910 році закінчив Рашівське міністерське двокласне училище (з п'ятирічним навчанням), у 1915 році – Сорочинську вчительську семінарію (селище Великі Сорочинці).

У 1915 році призваний до армії. Після кількох тижнів служби Бутенко був відряджений на навчання до Чугуєвського військового училища. Навесні 1916 року опинився на австрійському фронті. Після Лютневої революції 1917 року був відряджений за його проханням до українізованого 34-го корпусу 2-го українського полку, який стояв у селі Меджибожі на Вінниччині, а потім передислокувався на станцію Бобринську (Дарниця).

У лютому 1918 року, коли у Києві тривали бої між військами Центральної Ради і більшовиками, Бутенко самовільно покинув військову частину і з'явися до штабу Симона Петлюри, який на той час очолював Гайдамацький кіш Слобідської України. Служив при штабі Петлюри, займав посади коменданта ставки, командира куреня, начальника канцелярії Головного отамана.

Згодом опинився у таборі для інтернованих у Калиші (Польща), читав там лекції з історії української літератури і брав участь у виданні таборового журналу. У квітні 1922 року повернувся до Рашівки. Працював страховим агентом в сусідніх селах. Переїхав у Ромни, де був звільнений з посади агента Кооптстраху як колишній «білий».

У лютому 1925 року переїхав до Харкова. Перш ніж потрапити в пазурі харківського ДПУ, яке відзначалося надзвичайною жорстокістю й особливою ненавистю до всього українського, Василь Бутенко встиг залишити своє ім'я в українській культурі. Він був одним із перших дослідників українського авангардного мистецтва, невтомним аналітиком перших кроків ВУФКУ. У другій половині 1920-х та на початку 1930-х він працював у журналі «Нове мистецтво», видавництві «Рух» у Харкові, друкувався в газетах «Вісті ВУЦВК», «Пролетар», тижневому додатку «Культура і побут», у журналах «Червоний шлях», «Сільський театр»… Аналітичний підхід, глибоке розуміння природи творчості, розкутий стиль, багатий словник – такі прикмети його письма. Сучасні мистецтвознавці, особливо Харківської школи, досить часто посилаються на праці Хмурого, в чиєму творчому доробку – унікальна для свого часу книжка «Нотатки про театр, кіно та просторове мистецтво» (1930), до якої увійшли тексти, опубліковані в журналах «Нове мистецтво» і «Сільський театр», зокрема й перші полемічні рецензії на Довженкові фільми «Звенигора» й «Арсенал»; розвідки «Йосип Гірняк», «Мар’ян Крушельницький», «Олекса Новаківський», «Іван Труш» (усі – 1931), вступна стаття до альбому, присвяченого творчості Петрицького «Театральні строї Анатоля Петрицького» (1929), аналітична стаття «Реклама в кіно», інші численні публікації, які ще очікують своїх дослідників. Відомо також, що він був членом знімальної групи фільму «Земля», однак із титрів стрічки його прізвище вилучено, бо на той час «український буржуазний націоналіст і колишній петлюрівець» Василь Бутенко вже потрапив у жорна безжальної репресивної машини.

Репресували Василя Хмурого 1933 року. Загинув він 27 січня 1940 року в Самартаборі у віці 44 років. Реабілітований 1989 року.

На жаль, вичерпної біографії обдарованого мистецтвознавця досі немає. Ім’я Хмурого (Бутенка) викарбувано на Меморіалі жертвам репресій (художникам), встановленому 1996 року поблизу Академії мистецтва та архітектури в Києві поряд із такими уславленими іменами, як Михайло Бойчук, Олександр Мурашко, Василь Седляр, Григорій Коваленко та ще ціле гроно відомих митців, про яких, на відміну від Хмурого, збереглося чимало відомостей.